Полонинська стая
х. Кричанівка з хутора Кричунівка Путильського району започатковує собою розбудову етнографічної зони Гуцульщина, що знаходиться в планах розвитку музею. Запрошуємо вас миттєво перенестись з рівнинної Хотинщини до зелених карпатських полонин. Особливості клімату та географічного розташування формували характерні архітектурні форми, способи будівництва та господарювання. Найважливіше місце в господарстві гуцулів займало тваринництво і насамперед відгінне скотарство, зокрема – вівчарство. Воно довгий час було основним засобом існування горян, мало великий вплив на їх життєвий уклад, побут і культуру.
Вигін худоби на полонину( полонинській хід), що за звичай, відбувався в травні, був і залишається яскравим народним святом. Для випасу отари громада наймала вівчарів. З-поміж них обирали найдосвідченішого – ватага, який організовував все полонинське господарювання: вів облік надоєного від газдівських овець молока, забезпечував харчування вівчарів, виробництво сирів, розрахунки з господарями тощо. Ватаг першим, ще до виходу отари, піднімався в гори та облаштовував полонинське господарство: ремонтував в разі потреби стаю, господарські будівлі, розводив у ватарнику вогонь – священну гуцульську ватру, яка не повинна згаснути аж до закінчення сезону випасу, слугувала своєрідним оберегом для людей і худоби у горах.
Будівля, яка пропонується вашій увазі це комбіноване – житлово-господарське приміщення, що слугувало притулком для вічарів на полонині, де вони жили, харчувались, виготовляли та зберігали бринзу. Споруда двокамерна, п’ятистінна з двосхилим дахом під дранкою, без вікон, з одним входом, розташованим завжди у причілковій стіні, орієнтованій на південь. Перше приміщення – ватарник (від ватри, що розміщувалась праворуч вхідних дверей), друге – комора, де зберігали бринзу, господарське начиння (бербениці, бочівки, дійниці тощо), продукти харчування.
Біля ватарника прибудовано невеликий дроворуб. Ватарник збудований в зруб, комора – каркасної конструкції. У ватарнику настелена дощата підлога, з вирізом під ватру. Цей виріз вимощувався кам’яними плитами, над ним у даху влаштовувався димник. Над ватрою «берфела» – пристосування для підвішування котла над вогнищем. За ватрою на чільній стіні вбито дерев’яні кілки для зціджування будза, який виготовляли з підігрітого овечого молока. Молоко зливали у велике дерев’яне відро та додавали 2-3 ложки «глєгу»(сичужної закваски), залишаючи поблизу ватри для прогрівання. Через 15-20 хвилин, коли воно «зсідалось», колотівкою били сир. Збиту масу ватаг вибирав руками та викладав у полотнину, простелену у цідилі, зав’язував та розвішував на кілках. Димом від ватри голівки підкопчувалися.
Після першого збирання сиру залишалась сироватка – «неварка», з якої виготовляли вурду. Підсолену її додавали до розтертого товкачем будза. Так виготовляли бринзу. Готовий продукт складали у дерев’яні дводонні бочечки- бербениці та зберігали у коморі.
Ліворуч від входу у ватарник розміщено стіл із ослонами, на столі -необхідний кухонний посуд: миски з ложками, рахви, кружок для кулеші. Над столом – ложкар та кофичка. Біля причілкової стіни – дерев’яна лежанка (пріче), що вкривалось вовняним ліжником. Над нею – жердка, для буденного одягу (сорочки, пояси, сардаки, кептарі, гугля). Біля лежанки – постоли, звичне взуття вівчарів. Обладнання приміщення не хитре, проте функціональне.
Полонинське господарство окрім стаї передбачало також – кошару – загін для овець; окіл зі стрункою – місце для доїння; заватру – невелике укриття для пастухів, що стерегли отару вночі та собачу буду.
Вівчарі були сильними та вправними, вони легко долали перешкоди та труднощі одинокого життя у горах серед диких звірів, зналися на травах, могли в разі потреби порятувати від хвороб та лиха і людину і худобу.